Підбито підсумки ІІ Всеукраїнського конкурсу школярів «Літературний Всесвіт»

2017-02-02

Національний центр аерокосмічної освіти молоді ім.О.М.Макарова

Підбито підсумки ІІ Всеукраїнського конкурсу школярів

«Літературний Всесвіт»

У номінації «Нова космічна казка» (старша група) Диплом ІІІ ступеня здобула Поленякіна Анна, учениця 7-Б класу Єрківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені Героя України В.М.Чорновола.

Космічна казка

Колись давно, коли планети ще зовсім не мали встановленого порядку та рухалися, як кому заманеться, було лише вісім планет. Вони ще самі не зовсім розуміли свого призначення, тому сміливо ходили вздовж всієї Галактики: або спілкувалися з іншими планетами, або колекціонували нові астероїди та комети, як часто це робив Сатурн.

Одного разу Земля насупилась і пішла шукати собі супутника. Йдучи, увесь час бурмотіла собі під ніс:

- Вони, бачите, по кілька супутників мають, а мені бодай одного позичили б! А Сатурн – взагалі нахаба! Я ледве відшукала той Місячний камінь, а йому забаглося обмінятись! Знати б, що він обдурить, не робила б такого!

За своїм буркотінням вона на помітила, як дійшла до зовсім незнайомих зірок. Все навколо – чуже, незвичне. Земля злякалася. Ще б пак! Поглянути б на будь-кого у такій ситуації!

Раптом почулося дивне тріскотіння. Земля ніколи не чула такого звуку. Вона лише згадала казки діда Нептуна про Сонце, яке може нашкодити усім, кого бачитиме поряд. А тріскотіння це було неначе від польоту комети. Це ще більше злякало Землю. Вона вперше з таким стикалась і не знала – тікати чи йти далі. Та цікавість перемогла страх, як часто це бувало із Землею!

- Ай! – несподівано вигукнула вона. – Боляче! – і заплакала. Із-за пелени сліз, які рясно потекли з її очей, Земля нічого не бачила.

- Ги-ги! – почулося поряд. – Зараз ще отримаєщ! Навіщо ти тут? Накапостити думаєш?!

- Ні-ні! Я випадково заблукала.

- Еге ж. Це й так зрозуміло.

- Ти – Сонце? – тремтячи від страху, запитала Земля.

- То ти розумаха, – грубо обізвалося патлате чудовисько, яке вже зовсім заплуталося у своїх золотих кучерях.

Сльози перестали текти з очей Землі. Її знову охопив жах.

- Відпусти мене, благаю! Не роби зі мною нічого!

- Та я й не збираюсь! Не бійся, не зроблю з тобою нічого!

- Тоді чому ж ти так мене обпікаєш?!55

- Більше не буду! А тебе Землею звати?

- Так.

- Це я так, Земле, розчісую своє неслухняне волосся. Воно ж заплуталося і таке гаряче! А куди розлетиться, мені невідомо!

- Гаразд! Перестань на хвилинку чепуритися. Я вже піду.

- Зачекай, – тихо обізвалося уже не таке страшне чудовисько.

Несподівано все навкруги осяяло яскраве світло. Скрізь запанувала невимовна краса. Місячний камінь заграв всіма барвами, вдалині світло комети замайоріло мерехтливим червоним кольором. Та навіть кільця Сатурна переливались так, що їх помітно було здалека.

- Ого! Яка краса! Що це? – захоплено вигукнула Земля.

- Це моє волосся так освітлює все навкруги. До речі, це моя єдина розвага в цій нудній частині Галактики, – тихо сказало Сонце.

- Знаєш, – несміливо почала Земля, – ти мені дозволиш приходити і дивитись на цю красу? Лише звідси все здається таким мальовничим.

- Ні, це неправда. Ми можемо бачити красу де завгодно, якщо захочемо. А якщо не хочеш помічати її, тоді ніде не знайдеш.

- Гаразд. Я буду до тебе приходити. Будьмо друзями!

- Я не проти. Зустрінемось завтра. Мені приємно з тобою спілкуватись. Ти така незвичайна!

- Дякую, – вигукнула Земля і повернулась другим боком. – Тільки ж дивися, з волоссям своїм обережніше. Не спали мене.

Йдучи додому, Земля думала над тим,чому всі так бояться Сонця. Воно ж таке привітне.

- У мене теж з’явився друг! Сонце! У нього така велика і щира душа! – вголос промовила Земля і засміялася. – А супутника я пошукаю іншим разом.